Михайло Кривошей: відверта розмова

23 жовтня 2015

Кандидат у депутати Житомирської міської ради (округ №4)

Про вибори, життєвий шлях, особисте життя та багато іншого розповів кандидат у депутати Житомирської міської ради (округ №4), директор матеріально-технічного постачання ПАТ «Житомирський маслозавод» — компанія «Рудь» — Кривошей Михайло Іванович.

— Вітаю, Михайле Івановичу, приємно познайомитись. Одразу хочу спитати, який Ви? Які риси Вам притаманні?

— Людину все-таки краще видно зі сторони. Себе важко описувати, це мабуть, наполегливість, скрупульозність, пунктуальність. Дуже не люблю запізнюватись сам і коли інші запізнюються на зустріч.

— А що ще не подобається в людях?

— Коли люди обманюють, викручуються. У бізнесі – коли не цінують партнерські відносини, а ставлять у пріоритет миттєвий заробіток, зловживають своїм становищем.

— Добре, а що навпаки найбільше цінуєте в людях: як в особистому, так і діловому житті?

— Чесність, знову-таки пунктуальність, працездатність, але працездатність справжню, старанну, коли людина не лінується, не відкладає на потім роботу.

— Розкажіть, будь ласка, про свій життєвий шлях. Яким він був?

— Своє життя не вважаю легким. Захворівши у 5 років, у дитинстві переніс дві надскладні операції на хребті. Оскільки батьки були звичайними сільськими трудівниками, їм довелося дуже важко. Адже потрібно врахувати те, що у 70-ті роки медицина не була такою розвиненою. Безмежно вдячний їм, бо вони домоглись того, що я зараз — повноцінна людина, яка може вільно пересуватись, рухатись. Шкільні роки пройшли в чергуванні навчання з лікуванням в різних дитячих закладах. Хоча школу закінчив добре, через хворобу рівень підготовки був слабшим – я не вступив за конкурсом до Київського політехнічного інституту. А дуже хотілось стати інженером радіоелектроніки.

— А чому саме інженером радіоелектроніки?

— Ви знаєте, якось змалку повелося. Мамина сім’я це вісім братів і сестер, всі чоловіки любили техніку і багато чому навчили мене. Ще в дитинстві міг сам розібрати-зібрати велосипед. Згодом, у класі восьмому-дев’ятому, з однокласниками почали захоплюватись радіоелектронікою. Це сьогодні все можна купити, а тоді ми самі майстрували: справжньою знахідкою для нас були журнали «Юний технік», «Наука і техніка»…

— Не вступили до інституту – куди пішли?

— Вирішив поки вступити до Шепетівського технічного училища: саме там було декілька спеціальностей, пов’язаних з радіоелектронікою. Після закінчення – переїхав до Рівного, адже там почав працювати потужний радіозавод. А це і можливості, і подальші перспективи.

— Хотіли стати керівником?

— Мабуть, так. Ще зі школи мав лідерські здібності. А вже на заводі вони проявились новим витком: після роботи займались благоустроєм, озелененням.

— Наскільки я знаю, Ваше навчання на цьому не закінчилось.

— Так, відпрацювавши 2 роки на заводі, я зрозумів, що потрібно далі вчитись. Вступив до Київського політехнічного інституту – навчався у Житомирській філії. Після закінчення – залишився у Житомирі, пішов працювати до Житомирського науково дослідного інституту радіосистем. Серйозний заклад, займався військовими розробками. Однак це був 93-ій рік, після розпаду СРСР, фінансування інституту не було. Зарплату затримували. На той час в створювалась Житомирська митниця, я подав документи на конкурс та успішно його пройшов і мені було запропоновано роботу в митниці.

— Наскільки це було вигідно?

— Для молодої сім’ї, яка знімала найдешевшу квартиру, а чоловік отримував маленьку зарплату та ще й із затримкою, це був вихід із скрутного становища. Перша зарплата була більшою у 2 з половиною рази і її виплачували вчасно. Через 2 роки з колегами по роботі вирішили створити брокерську компанію.

— Що дала Вам робота в митниці?

— Досвід і розвиток. Відтак я не міг стояти на місці, намагався постійно покращувати роботу: інженерний склад розуму давав про себе знати — я писав програми, темою однієї з перших — «Контроль бартерних операцій». Програма була актуальна більше 3-х років, навіть вже після того як я залишив брокерську контору. Саме під час роботи в митниці відбулось знайомство з Житомирським маслозаводом.

— За яких обставин?

— Вже тоді Житомирський маслозавод здійснював експортні операції, при завантаженні обов’язкова була присутність працівника митниці.

— Пам’ятаєте, куди відправлялась тоді продукція?

— Звичайно! Одними з перших були відправлення до Чехії – з 1993 року. Вони стали можливими завдяки обладнанню підприємства, адже тільки на Житомирському маслозаводі, вперше в Україні, працювала машина, яка пакувала морозиво у поліпропіленову плівку. Першим завод був і у виробництві та експорті сухого молока. Тобто вже тоді було зрозуміло, що підприємство має дуже професійного керівника.

— А як же Ви потрапили на завод?

— Працюючи митним брокером — супроводжував усі експортно-імпорті поставки підприємства. У 1997 році отримав запрошення від керівництва безпосередньо працювати на заводі. Далі – постійний розвиток, в 2007 році у зв’язку з реорганізацією заводу призначений на посаду директора з матеріально-технічного постачання. Працюючи 18 років на заводі на моїх очах та безпосередньої за моєї участі: завод пройшов шлях від містечкового підприємства до національного виробника.

— Як вважаєте, що найскладніше у Вашій роботі?

— Сьогодні вже не так складно, можливо, це вже досвід та довгі роки роботи. А от від початку було складно, тоді не було комп’ютерів та Інтернету, важко було знаходити нових постачальників або дізнаватись про цікаві інновації.

— Чого б хотіли ще досягти?

— Хочеться змін на міському рівні. Впевнений, якщо розбудували завод до рівня національного виробника, то і Житомир зможемо змінити на краще.

— Які основні напрямки роботи Ви бачите?

— Перше та найголовніше – прозорість використання бюджетних коштів, контроль за їх використанням. Вважаю за доцільне впровадження програми електронного подання заявок на усунення проблем. Я живу в цьому місті та розумію, наскільки ця програма буде корисною для житомирян. Згадайте: зникло світло – і не знаєш, кому дзвонити. А як додзвонишся – ніхто нічого сказати не може. Окрім того, ще велика кількість проблем: «Водоканал» — який постійно має заборгованість з електроенергії, невчасний вивіз сміття та необхідність сміттєперероблюючого заводу, бродячі тварини та багато іншого.

— Давайте поговоримо про інші зміни. Якщо була б можливість щось змінити у Вашому житті, що б Ви змінили?

— Ви знаєте, ні про що не жалкую. Прожиті роки були цікавими. В мене гарна родина, через місяць з дружиною святкуватиму 25-річчя сімейного життя. Дуже добрі друзі, живі, слава Богу, мої батьки. Ми часто зустрічаємось нашою великою родиною, у нас теплі стосунки з братами та сестрами. З двоюрідними сестрами часто подорожуємо разом.

— У Вас багато ікон. Мабуть, Ви віруюча людина. Знаю, що Ви отримали орден Святого Миколая. З чим це пов’язано?

— Говорячи загальнолюдською мовою, мені у житті дуже пощастило. Якщо казати духовними словами – це промисел Божий. Мій друг юності, років п’ятнадцять тому, був рукопокладений у священики. Це дійсно священик за покликанням, високоосвічена і цікава людина. Спілкування з ним мені дуже допомагає. Так вийшло по життю, що його часто направляють служити у сільські приходи, в яких храми можуть бути створені в старих хатах і є потреба в будівництві нового храму, є старовинні храми яким більше 150-ти років і для їхнього збереження потрібно робити капітальний ремонт. Я намагаюсь бути поруч та допомагати. Згадати тільки церкву в мальовничому селі під Житомиром – її будівництво відбувалося біля 7 років, але весь час щось заважало завершити будівництво та відкрити храм. З милістю Божою, батюшка Олександр, за допомоги благодійників та моєї участі, це зробив за три місяці.

— Яким Ви бачите Житомир у майбутньому?

— По-справжньому улюбленим для його мешканців. Насамперед, комфортним для життя. Квітучим та сучасним.

— Команда Рудь сприятиме створенню програм підтримки для малозабезпечених і самотніх, організаціїї місць дозвілля для дітей та молоді, всебічного розвитку нашого молодого покоління.