Ольга Блажкевич: відверта розмова

23 жовтня 2015

Кандидат у депутати Житомирської міської ради (округ №27)

Про життєвий шлях, особисте життя та багато іншого розповіла кандидат у депутати Житомирської міської ради (округ №27), начальник юридичного відділу та заступник голови правління ПАТ «Житомирський маслозавод» — компанія «Рудь» — Блажкевич Ольга Михайлівна.

— Вітаю, Ольго Михайлівно, приємно познайомитись. Одразу хочу запитати про Ваш життєвий шлях. Розкажіть, будь ласка, про Вашу родину.

— Народилась у Житомирі, в родині інженерів. Маю сестру, яка зараз живе в Росії. Закінчила 20-ту школу. Маю двох дітей. Дві дочки, дорослі. Старшій – 25 років, молодшій – 18.

— Чим дочки займаються?

— Старша закінчила наш Житомирський державний університет, факультет іноземних мов, працює в готелі «Reikartz». Молодша – ще навчається, на другому курсі Житомирського технологічного університету. Дуже люблю своїх дітей. Нещодавно старша дочка вийшла заміж. Дочки активні, організовані. Я ними пишаюсь.

— Молодша вирішила стати інженером, як бабуся та дідусь?

— Так, хоча я її відмовляла, хотіла, щоб вона теж стала юристом.

— Чому?

— Я вважаю свою професію дуже цікавою, нерутинною, кожен день новою. Дочка вступила на юридичний теж, але коли постав вибір: економіка чи юриспруденція, вона обрала перше. Це був її вибір, і ми його з чоловіком поважаємо. Зараз навчається, їй подобається, староста групи…

— Ви теж були лідером по життю?

— Так, я була і старостою групи, і комсоргом. Завжди була активісткою, грала у команді «КВК», очолювала її.

— Ольго Михайлівно, розкажіть про Вашого чоловіка.

— З чоловіком познайомилась, коли мені було 14 років. Це моє перше кохання. Досі разом, вже 26 років. Він – альпініст міжнародного рівня, займається улюбленою справою багато років. Підкорив багато вершин, в тому числі і Ельбрус.

— Ви теж, як і чоловік, займаєтесь альпінізмом?

— Ні, це не моє. Я люблю комфорт. Але діти – займаються, їм подобається.

— Ви говорили, що сестра живе в Росії. За яких обставин вона почала жити в сусідній країні?

— Сестра ще студенткою вийшла заміж за перекладача – він її забрав з собою на Кавказ, в Єсентуки.

— Виходячи з останніх подій, маю на увазі Майдан, війну на Сході – відносини з сестрою змінились?

— Не змінились. Сестра з розумінням відноситься. Ситуація, що склалася, болюча для нас обох. Були моменти, коли доводилось її переконувати, адже те, про що говорять ЗМІ в Росії – протилежне тому, що відбувається в Україні. Вона й досі обережно питає: «А тобі зарплату платять? А мамі пенсію? А у вас є що їсти?» Відчуває себе винуватою в ситуації, що склалася між нашими країнами та страждає від цього.

— Чому Ви обрали професію юриста?

— Закінчила 20-ту школу з поглибленим вивченням французької мови. Теж вирішила вступати на факультет іноземних мов – поїхала до Мінську, де навчалась моя сестра. Вважаю це помилкою, адже тоді це був час розпаду СРСР. Коли я приїхала до Мінська, мене запитали, чому я сюди приїхала – у Києві є свій інститут. Я відразу зрозуміла, що не вступлю. Так і сталось. Довелось вертатись до Житомира та йти працювати. Таким чином я потрапила на «Хімволокно», одночасно вступила до Могільовського хіміко-технологічного технікуму, який закінчила за спеціальністю «хімік-технолог».

— Подобалось працювати хіміком?

— Відверто – ні. Але потрібно було працювати, час йшов, я вийшла заміж, народила одну доньку, через 7 років – другу, і коли мені виповнилось 30 років, я зрозуміла, що я себе у житті не реалізувала. Зрозуміла, що хімічна промисловість – «не моє», мені не цікаво. Я бачила себе в юриспруденції. Але до отримання спеціальності «юрист» довелось багато працювати та, насамперед годувати дітей. Ким я тільки не була: і керівником клубу «Молода господиня» в профтехучилищі, і лаборантом у школі та навіть двірником у садочку. Тобто, не цуралася жодної роботи.

— Не страшно було повністю «одним махом» змінювати своє життя?

— Було страшно, але я була готова до цього. Я твердо прийняла рішення, а якщо так – назад дороги немає. Я дуже сильно цього хотіла. У 2004 році закінчила академію за фахом «юрист» з відзнакою – розуміла, що це потрібно мені, а не комусь іншому.

— Чоловік Вас підтримував у Ваших прагненнях?

— Беззаперечно. На той час я була ще у декретній відпустці – молодшій дочці було 2 роки, мені необхідна була його допомога і я отримала її.

— Важко було шукати роботу?

— Відразу після вступу я знайшла роботу у військовій частині – юрисконсультом. Я шукала роботу, де я змогла б пізнати ази юриспруденції. Мені потрібні були практичні напрацювання. Відпрацювавши у військовій частині 3 роки, я зрозуміла, що «переросла» за рівнем це місце роботи та почала шукати нове. Пішла працювати до торгового дому «Міріса» — на той час це була процвітаюча компанія з великою структурою та мережею магазинів. Я мала потужну договірну та судову практику і отримала колосальний досвід.

— Чому не залишились працювати, адже Вас все влаштовувало?

— Дуже хотілося працювати на виробничому підприємстві. Відіслала своє резюме на молочний завод «Rainford», хоча на той час вільних місць там не було. За тиждень мені зателефонували і запросили на роботу. Мабуть, знову-таки, я дуже хотіла там працювати. На заводі «Rainford» працювала 9 років. Саме там я остаточно зрозуміла, наскільки люблю свою роботу. Хоча й було важко: багато різноманітних справ, адже це виробництво, а виробництво – це завжди цікаво!

— Цікаво чим?

— Насамперед, своєю різноманітністю. Ти маєш справу з перевезеннями, і продажами, закупівлями, зберіганням, …стандартами якості тощо. Багато тонкощів і нюансів. Окрім того, потрібно знати трудове законодавство, бо працює великий колектив; податкове законодавство, бо підприємство сплачує податки; а також земельне та інші галузі права. Окрім цього, тоді я продовжувала проявляти себе як організатор: створила команду однодумців з якими влаштовували свята – я писала сценарії, разом шили костюми, влаштовували репетиції, створювали кліпи…

— Знову-таки, чому лишили це місце роботи та як Ви потрапили до Житомирського маслозаводу?

— На цю роботу мене запросили. Працювати на такому потужному виробничому підприємстві - мрія кожного спеціаліста. Успішно пройшовши співбесіду, почала працювати юрисконсультом. За 2 місяці стала начальником юридичного відділу, за 2 роки – членом правління і заступником голови правління. Вдячна керівництву за довіру, Житомирський маслозавод – підприємство, де можна самовдосконалюватись і отримувати задоволення від своєї роботи.

— Ольго Михайлівно, робота на роботі. Чим займаєтесь у вільний час?

— Маю хобі. Малюю на березовій корі плакатною гуашшю. Картини колекціоную, іноді дарую друзям.

— Чому таке незвичне хобі? Що малюєте?

— Чому саме таке хобі – навіть не знаю. Березова кора – незвичний матеріал. Для мене цікавий тим, що ти не знаєш спочатку сюжет картини – потрібно розгледіти структуру кори, побачити зображення. Малюю воду, вона присутня на кожній картині. Чому воду – так відчуваю, мені так подобається. Захоплююсь сучасною поезією. Вірші можу читати напам’ять годинами. Дуже люблю подорожувати.

— Вірите у мрію?

— Дуже сильно. Впевнена, якщо дуже сильно чогось бажати – обов’язково здійсниться! Саме так і відбувається у моєму житті.

— Мабуть, складно бути начальником юридичного відділу на такому великому підприємстві?

— Начальником бути не складно – складно бути відповідальним. Я – людина дуже відповідальна, і якщо щось не складається чи не вдається зробити – дуже нервую, не сплю ночами – шукаю шляхи вирішення проблем.

— Як вважаєте, які ще риси характеру Вам притаманні?

— Комунікабельність, відкритість людям, дуже люблю спілкуватись з людьми і взагалі дуже люблю людей. Я дуже наполеглива та ідейна людина. Якщо щось вирішила – обов’язково здійсню.

— А що не любите в людях?

— Насамперед, підлабузництво, нещирість, двоякість. Дуже не люблю непунктуальних. Коли я чекаю, або хтось чекає – витрачається час. А що таке час – час - це життя. Якщо когось змушують чекати – значить даремно витрачають його життя.

— А що б Ви змінили у власному житті? Чого б хотілось?

— Дуже хочеться власний будиночок: у спокійному місці, з квітами…Хочеться, щоб діти стали хорошими людьми. Хочеться, найважливіше, миру.

— Ольго Михайлівно, є у житті те, чим Ви пишаєтесь?

— Пишаюсь своєю родиною, дочками та чоловіком. Пишаюсь, що змогла зібрати історію роду.

— Що Ви маєте на увазі?

— Справа в тому, що мої пращури вели літописи – починаючи з 18 сторіччя, вони передаються у спадок. Я знала, що вони є, деякі з них я бачила. У 2010 році вирішила: якщо я цього не зроблю, цього ніхто не зробить. Зібрала всі літописи разом, адже вони знаходились у різних руках у родичів. Переписала їх, стилізувала, зібрала в один документ, дописала від себе про сучасність.

— Про що літописи?

— Це історія однієї сім’ї – роду – в історії країни. Люди переживали історичні події та їх описували. Окрім цього, в цих літописах можна знайти звичаї та обряди, родинні традиції, пісні та приказки, навіть фамільні рецепти та поради з виховання дітей. Дуже сподіваюсь, що мої діти або онуки допишуть свою історію та передадуть наступним поколінням.

— Якщо Ви так глибоко вивчали історію роду, можливо, створили й родинне дерево?

— Так, моє родинне дерево – з 1705 року: з іменами, датами та особливостями: змінами прізвищ тощо.

— Але це дуже важко, напевно, було зробити?

— Були й поїздки по селам, і спілкування з сусідами, родичами, вивчення літератури, робота в архівах і музеях. Але це було дуже цікаво! А раз цікаво – значить неважко!

— Історія вже в минулому. Давайте про майбутнє: яким бачите Житомир? На що будуть спрямовані саме Ваші зусилля?

— Квітучим і ошатним. По-справжньому улюбленим для його мешканців, привабливим для туристів. Насамперед, Житомир, комфортний для життя. Буду працювати у сфері, близькій мені: законодавство. Основні напрямки – прозорість тендерів і використання бюджетів, створення нормативних документів, привабливих для інвесторів.